WIRL №65
This is a WIRL BLOG(What I Read Lately)! It comes out weekly in three languages: English, Ukrainian, and Russian
The Weekly WIRL!
It’s the weekend. Here I am, settled on my expert couch with a glass of white wine, watching the world compete in yet another round of managerial absurdity. Judge for yourselves: governments are once again trying to break the oil market (they clearly skipped history class on the crises of the ‘70s), European politicians stubbornly fund a demographic miracle among 46-year-olds, and AI has suddenly realized that the only thing standing between it and world domination is a lack of basic power outlets. To keep from going completely mad from this parade of illusions, I’ve saved a killer spy thriller for dessert. Pour the wine—let’s go!
The WIRL blog is available in three languages:
🟢 English language version:
Super quote from the couch:
“The first principle of economics is: Don’t transfer income by distorting prices. The first principle of politics is the opposite.”
– John H. Cochrane
Blog Infographic:
Why $100 Oil Isn’t Scary at All, or How Politicians Break the Oil Market
So, this weekend, comfortably settled on my expert couch, I read a highly important article by my favorite economist, John H. Cochrane. It’s titled “An Iran War Need Not Be a 1970s Rerun.” I’ll drop the link in the first comment.
Right now, there’s a heated debate among armchair experts on social media: are we nose-diving into an abyss of stagflation and recession? Look at the Middle East, they say—war is brewing, oil prices are soaring, and inflation is stuck at a stubbornly high level. The parallels with the 1970s seem downright ominous. You’d think it’s time to buy a fuel tank and brace for the worst.
But the reality is that energy prices alone only trigger a recession when the government decides to “help,” creating a problem through its own foolish actions. In the US, the ‘70s went down like this: price controls, credit restrictions, windfall taxes, export bans, speed limits, and an agonizingly slow response from the Federal Reserve. That is what actually fed the economy to the crisis.
Fundamentally, the situation today is completely different. The US is no longer a hostage importer but a net exporter of oil, thanks to fracking and the rollback of a bunch of energy restrictions. Yes, gas at the pump is more expensive, but the country as a whole is making money that flows back into the economy. Plus, we’ve largely transitioned into a service economy, which burns significantly less oil for every dollar generated. Essentially, an oil price spike acts like a tariff. Sure, it takes a bite out of growth, but it absolutely doesn’t guarantee a recession.
And this is where our beloved politicians take the stage, their hands itching to regulate something. The EU is already seriously discussing subsidies, price caps, and windfall taxes on oil profits. First, they tax energy in the name of the climate, ban domestic drilling, kill off nuclear generation, and outsource real manufacturing to China. Then, when prices predictably rise, they just drown everything in new subsidies and controls!
Armchair critics (at least the ones who can do basic math) understand perfectly well: price controls guarantee gas lines and even greater economic damage. The most productive businesses, which need the energy the most, can’t get it, and suppliers see no point in making an effort. The first principle of economics is simple: don’t redistribute income by distorting prices. But the first principle of politics is to do exactly the opposite!
Central banks in the US are a whole different story. The Fed will be heavily tempted to respond to this supply shock by pumping money and stimulating demand. They’ll want to just “overlook” oil inflation again, much like they masterfully ignored inflation during the COVID era until it crawled up to 8%. And if they drag their feet again while the government makes harmful decisions, stagflation will return very quickly.
So, what should the government do in this situation? NOTHING. Just step out of the way, remove restrictions, and let the market work. The market itself will direct energy to where it’s economically most crucial and force others to conserve or find substitutes. They just need to keep inflation in check and stop creating financial problems with their own hands.
But for a bureaucrat, doing nothing is a fate worse than death!
What do you guys think? Can the state resist the urge to save us all with its “brilliant” ideas for once?
Europe is Already 46: How Birth Rates Change with Age
We all know that most European politicians are essentially selling hot air.
Look at this: governments in Poland, Italy, and Spain love to take the podium with serious faces and promise powerful new “pro-family policies.” Let’s offer more benefits, hand out subsidies—and the nation will start having babies again! It sounds beautiful, and the budgets get approved. But there is one number that proves the exact opposite is happening!
The median age of a woman in Europe today is 46 years old.
Over the past 20 years, the median age of women in the EU has increased by roughly 5.4 years (from 40.9 to 46.3).
Over the past 10 years, it has increased by about 2 years (from 44.4 to 46.3).
And that is a massive jump! You can shower maternity wards in gold, but trying to stimulate birth rates with financial bonuses when your target audience is gearing up for grandchildren rather than maternity leave is basically fighting biology using taxpayer money. You cannot bribe the fertility curve, which naturally declines with age, with government programs.
What does this mean in the language of hard economics? It’s simple. If new people aren’t physically being born, the current societal model simply implodes. Who is going to pay for the party known as the “pay-as-you-go pension system”? Who will work in the hospitals when the aging population starts rushing there en masse? And a bonus question for everyone who loves to invest: who exactly are you planning to rent or sell your real estate to in 10-15 years if there’s literally no one around to live in it?
Politicians hate to admit it, but the only mathematically sound way out is smart immigration. Smart, strategic immigration. Not chaos, but the rigorous import of brains and labor that will come in and build the GDP.
The sofa verdict is this: You can play closed borders and paint patriotic billboards all you want. But the economy will only survive in places where governments stop fighting nature and start competing for capable immigrants.
I’m going to pour myself another glass—here’s to those smart guys and girls who will move here one day so that you and I can have a normal life in retirement!
Fascinating Numbers on US Data Center Construction: Why AI is Queuing for a Power Outlet, and Why $100 Billion is Hanging in the Balance
Everyone right now is talking about the “AI bubble.” They say investors have overheated the market. But the numbers from the real sector tell a completely different story. In North America, 89% of the data center capacity currently under construction has already been pre-leased. Barely a tenth is available. That’s not a bubble; that’s a panicked stampede at the front door!
In the US, the infrastructure development pipeline has skyrocketed to 241 gigawatts—a 159% increase in just one year. But two-thirds of these ambitious plans will remain nothing more than paper. Why? Because software scales fast, but to physically rack servers, you need grid connections and labor. And there is a massive shortage of both.
Next up—the environment. Activists love to preach that data centers are drinking the planet dry. Here is an armchair fact for you: standard American golf courses consume 30 times more water than the entire US data center industry. Of course, Big Tech has already figured out they need to buy some goodwill. Anthropic promised to fully fund grid upgrades for their facilities. Microsoft plans to slash its water consumption by 40% by 2030, and Google is out here swearing they’ll replenish 120% of the freshwater they use.
But glossy corporate press releases don’t fix what actually annoys the locals.
First, it’s land and heat. Satellite data shows that the surface area around new data centers heats up by an average of 2°C (about 3.6°F). Not because the servers are breathing fire, but simply because instead of green grass, you now have acres of concrete and asphalt.
Second, the economy of illusions. City halls usually rejoice because building one of these centers creates anywhere from 1,000 to 10,000 jobs. But this party is temporary. Once the facility is handed over, the construction crews pack up and leave. What remains is a giant, electricity-guzzling, air-heating cube that provides the town with a whopping 50 to 300 permanent jobs.
And here’s where it gets interesting. Locals have learned to do the math, and they’ve started to rebel. In just the second quarter of last year alone, local communities blocked or delayed nearly $100 billion worth of data center construction! A hundred billion just hanging in the balance because the neighbors collectively embraced the NIMBY (”not in my backyard”) mindset and said, “We don’t need your Skynet here.”
And you know what? Artificial intelligence has actually managed to unite politicians. Among those who publicly opposed local data center development, 55% are Republicans and 45% are Democrats. Total bipartisan harmony, built entirely on a shared hatred for server racks.
Armchair Cinema: The Show You Can’t Stop Watching
I was sitting on my couch with a simple goal—put something on for the evening. No high expectations, just some background noise. And then I stumbled upon The Little Drummer Girl.
It quickly became clear that “background noise” wasn’t going to happen. The show is unhurried, maybe even a bit slow in places, but that’s its superpower. It doesn’t try to hook you with fast-paced action; it reels you in gradually. Before you know it, you aren’t touching the remote—you’re just watching. The result? I binged all six episodes in one sitting.
The story centers around a British actress named Charlie, played by Florence Pugh. She gets dragged into a Mossad operation targeting a Palestinian terrorist network in late-70s Europe.
But here’s an important armchair footnote. The series is based on the novel of the same name by John le Carré. If you somehow don’t know who that is, let me explain: the man is an absolute icon and a legend of the spy genre. A guy who actually worked for British intelligence (MI5 and MI6) back in the day, and then left to write books—probably because he realized that detailing real black ops is much better when you’re collecting fat publishing royalties for it. Le Carré is all about desk-jockey bureaucracy, cold cynicism, moral gray areas, and people getting chewed up and spit out by the system. That’s exactly why everything happening on screen feels so realistic, it’s actually a little uncomfortable.
The plot spans multiple countries—England, Germany, France, Greece, Lebanon—and this geography isn’t just a backdrop; it’s part of the architecture. Everything feels like a single, interconnected system.
But at its core, it’s less about espionage and more about roles and control. It’s about how a person gradually loses the line between the character they are playing and the reality happening to them.
Charlie is an actress, and that is precisely what makes her perfect for an operation like this. She knows how to get into character, understand someone else’s logic, and live their emotions. That’s why she can be plugged into a script she doesn’t fully control.
She has an incredibly strong dynamic with Alexander Skarsgård’s character. His character remains ambiguous right up to the end—he is simultaneously sincere and calculating. And that duality is exactly what sustains the tension between them.
I have to specifically mention Kurtz, the head of the Mossad operation, played by Michael Shannon. He is a masterfully nuanced character. He doesn’t look like your typical “hardass boss.” On the contrary, he’s calm, attentive, almost soft-spoken. Yet he is the one architecting the entire operation.
A crucial detail is the concentration camp number tattooed on his arm. It adds deep context to his motivation and explains why he operates the way he does. He doesn’t break people directly—he engineers a situation where they start moving in the desired direction on their own. And at a certain point, it becomes utterly unclear where his control ends and their personal choice begins.
The whole series is built on this ambiguity. There are no definitive “good guys” here. Everyone has their motives, and everyone uses dark methods.
In that sense, the title The Little Drummer Girl is spot on. Charlie isn’t running the show—she becomes a cog in the machine that sets the rhythm for the entire operation.
I won’t spoil the ending. I just genuinely hope you enjoy spending a fascinating six hours with this series.
🟡 Версія українською мовою
Тижневий WIRL!
Вихідні. Я на своєму експертному дивані з келихом білого дивлюся на те, як світ учергове змагається в управлінському абсурді. Судіть самі: уряди знову намагаються зламати ринок нафти (історію криз 70-х вони явно прогуляли), європейські політики вперто фінансують демографічне диво серед 46-річних, а штучний інтелект раптом з’ясував, що для світового панування йому не вистачає банальних розеток. Щоб остаточно не збожеволіти від цього параду ілюзій, на десерт залишив крутий шпигунський серіал. Наливайте вино – поїхали!
Супер цитата з дивана:
Перший принцип економіки: не перерозподіляйте доходи шляхом спотворення цін. Перший принцип політики – протилежний.
– Джон Кокрейн
Инфографика блога
Чому нафта по $100 – це взагалі не страшно? Або як політики ломають ринок нафти?
Отже, на цих вихідних, зручно влаштувавшись на своєму експертному дивані, прочитав дуже важливу статтю мого улюбленого економіста Джона Кокрейна (John H. Cochrane). Стаття називається “Війна з Іраном не обов’язково має бути повторенням серіалу “Шоу 70-х”“. Посилання на статтю залишаю в першому коментарі.
Зараз у соц.мережах серед диванних експертів тривають активні дискусії – чи не летимо ми у прірву стагфляції та рецесії? Мовляв, подивіться на Близький Схід – назріває війна, ціни на нафту летять угору, інфляція застрягла на високому рівні. Паралелі з 1970-ми роками здаються просто зловісними. Здавалося б, усе, пора купувати резервуар з запасами палива і готуватися до найгіршого.
Але насправді, самі по собі ціни на енергоносії перетворюються на рецесію ТІЛЬКИ тоді, коли уряд починає “допомагати” і своїми дурними діями створює проблему. В США 70-ті проходили так: контроль цін, кредитні обмеження, податки на надприбутки, заборони на експорт, ліміти швидкості і максимально повільна реакція Федрезерву – ось що реально згодувало економіку кризі.
Зараз фундаментально ситуація взагалі інша. Штати – більше не імпортер-заручник, а нетто-експортер нафти, дякуючи фрекінгу та скасуванню купки енергетичних обмежень. Так, бензин на заправках дорожчий, але країна в цілому заробляє гроші, які йдуть в економіку. Плюс, ми всі стали більше економікою послуг, яка спалює значно менше нафти на кожен згенерований долар. По суті, стрибок цін на нафту – це як мито. Воно, звісно, б’є по зростанню, але рецесію взагалі не гарантує.
І тут на сцену виходять наші улюблені політики, у яких так і сверблять руки щось відрегулювати. Євросоюз уже на повному серйозі обговорює субсидії, обмеження цін та податки на нафтові прибутки. Спочатку задля клімату обкласти енергію податками, заборонити внутрішнє буріння, знищити атомну генерацію і відправити реальну промисловість до Китаю, а коли ціни прогнозовано зростають – просто залити все новими субсидіями та контролем!
Диванні критики (ті, хто хоч трохи вміє рахувати) чудово розуміють: контроль цін – це гарантовані черги за бензином і ще більші економічні збитки. Найпродуктивніші бізнеси, яким енергія потрібна найбільше, не можуть її дістати, а постачальники не бачать жодного сенсу напрягатися. Перший принцип економіки простий: не перерозподіляй доходи, викривлюючи ціни. Але ж перший принцип політики – робити рівно навпаки!
Окрема історія – це центральні банки США. ФРС буде дуже спокушатися відреагувати на цей шок пропозиції вливанням грошей і стимулюванням попиту. Вони знову захочуть просто “не помітити” нафтову інфляцію, як вони майстерно ігнорували інфляцію в епоху ковіду, поки вона не доповзла до 8%. І якщо вони знову гальмуватимуть на тлі шкідливих рішень уряду, стагфляція повернеться дуже швидко.
Що ж має зробити уряд у цій ситуації? НІЧОГО. Просто відійти з дороги, прибрати обмеження і дати ринку працювати. Ринок сам направить енергію туди, де вона економічно найважливіша, і змусить інших економити чи шукати замінники. Треба просто тримати інфляцію під контролем і не плодити фінансові проблеми своїми руками.
Але ж для чиновника нічого не робити – це гірше за смерть!
А що ви думаєте? Чи може держава хоч раз втриматися і не рятувати всіх своїми геніальними ідеями?
Європі вже 46: як народжуваність змінюється з віком?
Всі ми знаємо, що європейські політики – в більшості продавці повітря.
От дивіться: уряди в Польщі, Італії, Іспанії обожнюють виходити на трибуни і з серйозними обличчями обіцяти нову потужну “просімейну політику”. Дамо більше пільг, випишемо субсидії – і нація знову почне народжувати! Звучить красиво, бюджети виділяються. Але є одна цифра, яка доводить, що все навпаки!
Медіанний вік жінки в Європі сьогодні – 46 років.
За 20 років медіанний вік жінок в ЄС зріс на ≈5,4 року (з 40,9 до 46,3).
За 10 років – на ≈2 роки (з 44,4 до 46,3).
І це багато! Ви можете хоч золотом обсипати пологові будинки, але стимулювати народжуваність фінансовими бонусами, коли ваша цільова аудиторія вже готується до онуків, а не до декрету – це боротьба з біологією за гроші платників податків. Графік фертильності, який падає з віком, неможливо підкупити жодними урядовими програмами.
Що це означає мовою жорсткої економіки? Все просто. Якщо нові люди фізично не народжуються, поточна модель суспільства просто схлопується. Хто буде оплачувати свято під назвою “солідарна пенсійна система”? Хто працюватиме в лікарнях, коли старіюче населення почне масово туди звертатися? І питання із зірочкою для всіх, хто любить інвестувати: кому ви збираєтеся здавати чи продавати свою нерухомість через 10-15 років, якщо там банально не буде кому жити?
Політикам це дуже не подобається визнавати, але єдиний математично обґрунтований вихід – це smart immigration. Розумна, стратегічна імміграція. Не хаос, а жорсткий імпорт мізків і робочих рук, які приїдуть створювати ВВП.
Диванний висновок такий – можна скільки завгодно гратися в закриті кордони і малювати патріотичні борди. Але економіка виживе лише там, де уряди перестануть боротися з природою і почнуть конкурувати за адекватних мігрантів. Піду наллю ще келих – за тих розумних хлопців і дівчат, які колись приїдуть, щоб ми з вами могли нормально жити на пенсії!
Дуже цікаві цифри про будівництво дата-центрів у США: чому ШІ стоїть у черзі за розеткою, а 100 мільярдів зависли в повітрі
Зараз усі тільки й говорять про “бульбашку ШІ”. Розповідають про те, що інвестори перегріли ринок. Але цифри з реального сектору показують зовсім інше. У Північній Америці 89% потужностей дата-центрів, які тільки будуються, вже здані в оренду наперед. Вільних – заледве десята частина. Це не бульбашка, це панічна тиснява на вході! В США план розбудови інфраструктури злетів до 241 гігавата – це плюс 159% лише за один рік. Але дві третини цих амбітних планів так і залишаться папірцями. Чому? Бо софт масштабується швидко, а от щоб поставити сервери, потрібні підключення до мережі та робочі руки. А їх банально не вистачає.
Далі – екологія. Активісти обожнюють розповідати, що дата-центри випивають усю воду з планети. Тримайте диванний факт: звичайні американські поля для гольфу споживають у 30 разів більше води, ніж уся індустрія дата-центрів США. Звісно, технологічні гіганти вже зрозуміли, що треба відкуповуватися. Anthropic пообіцяв на 100% оплатити модернізацію електромереж для своїх об’єктів. Microsoft збирається зрізати споживання води на 40% до 2030 року, а Google взагалі клянеться повертати 120% використаної прісної води.
Але корпоративні пресрелізи не вирішують того, що реально дратує людей на місцях. Перше – це земля і тепло. Супутникові дані показують, що поверхня навколо нових дата-центрів нагрівається в середньому на 2°C. Не через те, що сервери дихають вогнем, а просто тому, що замість зеленої травички там тепер гектари бетону та асфальту.
Друге – економіка ілюзій. Мерії зазвичай радіють, бо будівництво такого центру дає від 1 000 до 10 000 робочих місць. Але це свято тимчасове. Коли об’єкт здають, будівельники їдуть. І залишається гігантський куб, який жере електрику, гріє повітря і дає місту аж від 50 до 300 постійних працівників.
І отут починається найцікавіше. Місцеві жителі навчилися рахувати і почали бунтувати. Лише у другому кварталі минулого року локальні громади заблокували або відклали будівництво дата-центрів на майже 100 мільярдів доларів! Сто мільярдів просто зависли, бо сусіди сказали “нам тут цей ваш скайнет не потрібен”.
І знаєте що? Штучний інтелект об’єднав навіть політиків. Серед тих, хто публічно виступив проти розбудови дата-центрів на місцях, 55% – республіканці, і 45% – демократи. Повна двопартійна злагода на ґрунті ненависті до серверних шаф.
Диванний кінозал. Про серіал, від якого важко відірватися
Сидів я на своєму дивані з простою думкою – увімкнути щось “на вечір”. Без особливих очікувань, просто фоном.
І тут натрапив на The Little Drummer Girl (Маленька барабанщиця).
Досить швидко стало зрозуміло, що з “фоном” не складеться. Серіал неспішний, місцями навіть затягнутий, але в цьому його сила – він не намагається втримати тебе динамікою, він поступово втягує. І в якийсь момент ти вже не перемикаєш, а просто дивишся далі. У підсумку – усі шість серій поспіль.
Історія будується навколо британської акторки Чарлі, роль якої виконує Флоренс П’ю. Її втягують в операцію Моссаду проти палестинської терористичної мережі в Європі кінця 70-х років.
Але тут треба зробити одну важливу диванну ремарку. В основі цього серіалу – однойменний роман Джона ле Карре. І якщо ви раптом не знаєте, хто це, то поясню: це абсолютна ікона та жива легенда шпигунського жанру. Людина, яка свого часу сама працювала в британській розвідці MI5 та MI6, а потім пішла писати книжки, бо, мабуть, зрозуміла, що про реальні спецоперації краще розповідати за гонорари у видавництвах. Ле Карре – це про кабінетну бюрократію, холодний цинізм, сірі зони моралі і людей, яких система просто пережовує. І саме тому все, що відбувається на екрані, виглядає настільки реалістично, що стає аж трохи незатишно.
Сюжет розгортається відразу в кількох країнах – Англія, Німеччина, Франція, Греція, Ліван – і ця географія працює не як фон, а як частина конструкції. Усе виглядає як єдина система, у якій кожен елемент пов’язаний з іншим.
Але по суті це не стільки про шпигунство, скільки про роль і про контроль. Про те, як людина поступово втрачає межу між тим, що вона грає, і тим, що з нею відбувається насправді.
Чарлі – акторка, і саме це робить її придатною для такої операції. Вона вміє входити в образ, розуміти чужу логіку, проживати чужі емоції. І саме тому її можна вбудувати в сценарій, який вона до кінця не контролює.
Дуже сильна лінія у неї з героєм Александра Скарсгарда. Його персонаж залишається до кінця неоднозначним – у ньому водночас є і щирість, і розрахунок. І саме ця подвійність тримає напругу між героями.
Окремо хочеться відзначити Курца – керівника операції Моссаду, якого грає Майкл Шеннон.
Це дуже тонко пропрацьований персонаж. Він не виглядає як типовий “жорсткий начальник”. Навпаки – він спокійний, уважний, майже м’який у спілкуванні. Але саме він вибудовує всю конструкцію операції.
Важлива деталь – номер на його руці, витатуюваний у концтаборі. Це додає контексту його мотивації та пояснює, чому він діє саме так, як діє.
Він не ламає людей напряму – він створює ситуацію, у якій вони самі починають рухатися в потрібному напрямку. І в якийсь момент стає не до кінця зрозуміло, де закінчується контроль і починається особистий вибір.
Серіал загалом побудований на цій невизначеності. Тут немає однозначно “правих” сторін. У всіх є свої мотиви, і в усіх є темні методи.
Назва “Маленька барабанщиця” в цьому сенсі дуже влучна. Чарлі не керує процесом — вона стає частиною механізму, через який задається ритм усієї операції.
Чим усе закінчиться, казати не буду. Просто щиро бажаю вам провести з цим серіалом цікаві шість годин.
🔵 Версия на русском языке
Еженедельный WIRL!
Выходные. Я на своем экспертном диване с бокалом белого смотрю на то, как мир в очередной раз соревнуется в управленческом абсурде. Судите сами: правительства снова пытаются сломать рынок нефти (историю кризисов 70-х они явно прогуляли), европейские политики упорно финансируют демографическое чудо среди 46-летних, а искусственный интеллект вдруг выяснил, что для мирового господства ему не хватает банальных розеток. Чтобы окончательно не сойти с ума от этого парада иллюзий, на десерт я оставил крутой шпионский сериал. Наливайте вино — поехали!
Суперцитата с дивана:
Первый принцип экономики: не перераспределяйте доходы путем искажения цен. Первый принцип политики — ровно противоположный.
— Джон Кокрейн
Инфографика блога
Почему нефть по $100 — это вообще не страшно? Или как политики ломают нефтяной рынок
Итак, на этих выходных, удобно устроившись на своем экспертном диване, я прочитал очень важную статью моего любимого экономиста Джона Кокрейна (John H. Cochrane). Статья называется “Война с Ираном не обязательно должна быть повторением сериала «Шоу 70-х»”. Ссылку на статью оставляю в первом комментарии.
Сейчас в соцсетях среди диванных экспертов идут активные дискуссии: не летим ли мы в пропасть стагфляции и рецессии? Мол, посмотрите на Ближний Восток — назревает война, цены на нефть летят вверх, инфляция застряла на высоком уровне. Параллели с 1970-ми годами кажутся просто зловещими. Казалось бы, всё, пора покупать цистерну для запасов топлива и готовиться к худшему.
Но на самом деле, сами по себе цены на энергоносители превращаются в рецессию ТОЛЬКО тогда, когда правительство начинает “помогать” и своими глупыми действиями создает проблему. В США 70-е проходили так: контроль цен, кредитные ограничения, налоги на сверхприбыль, запреты на экспорт, лимиты скорости и максимально медленная реакция Федрезерва — вот что реально скормило экономику кризису.
Сейчас фундаментально ситуация вообще иная. Штаты — больше не импортер-заложник, а нетто-экспортер нефти, спасибо фрекингу и отмене кучи энергетических ограничений. Да, бензин на заправках дороже, но страна в целом зарабатывает деньги, которые идут в экономику. Плюс, мы все стали больше экономикой услуг, которая сжигает значительно меньше нефти на каждый сгенерированный доллар. По сути, скачок цен на нефть — это как пошлина. Она, конечно, бьет по росту, но рецессию вообще не гарантирует.
И тут на сцену выходят наши любимые политики, у которых так и чешутся руки что-нибудь отрегулировать. Евросоюз уже на полном серьезе обсуждает субсидии, потолки цен и налоги на нефтяные сверхприбыли. Сначала ради климата обложить энергию налогами, запретить внутреннее бурение, уничтожить атомную генерацию и отправить реальную промышленность в Китай, а когда цены прогнозируемо растут — просто залить всё новыми субсидиями и контролем!
Диванные критики (те, кто хоть немного умеет считать) прекрасно понимают: контроль цен — это гарантированные очереди за бензином и еще большие экономические убытки. Самые продуктивные бизнесы, которым энергия нужна больше всего, не могут ее достать, а поставщики не видят никакого смысла напрягаться. Первый принцип экономики прост: не перераспределяй доходы, искажая цены. Но ведь первый принцип политики — делать ровно наоборот!
Отдельная история — это центральные банки США. У ФРС будет огромный соблазн отреагировать на этот шок предложения вливанием денег и стимулированием спроса. Они снова захотят просто “не заметить” нефтяную инфляцию, как они мастерски игнорировали инфляцию в эпоху ковида, пока она не доползла до 8%. И если они снова будут тормозить на фоне вредительских решений правительства, стагфляция вернется очень быстро.
Что же должно сделать правительство в этой ситуации? НИЧЕГО. Просто отойти в сторону, убрать ограничения и дать рынку работать. Рынок сам направит энергию туда, где она экономически важнее всего, и заставит остальных экономить или искать заменители. Нужно просто держать инфляцию под контролем и не плодить финансовые проблемы своими руками.
Но ведь для чиновника ничего не делать — это хуже смерти!
А что думаете вы? Сможет ли государство хоть раз удержаться и не спасать всех своими гениальными идеями?
Европе уже 46: как рождаемость меняется с возрастом?
Все мы знаем, что европейские политики — в большинстве своем продавцы воздуха.
Вот смотрите: правительства в Польше, Италии, Испании обожают выходить на трибуны и с серьезными лицами обещать новую мощную “просемейную политику”. Дадим больше льгот, выпишем субсидии — и нация снова начнет рожать! Звучит красиво, бюджеты выделяются. Но есть одна цифра, которая доказывает, что всё ровно наоборот!
Медианный возраст женщины в Европе сегодня — 46 лет.
За 20 лет медианный возраст женщин в ЕС вырос на ≈5,4 года (с 40,9 до 46,3).
За 10 лет — на ≈2 года (с 44,4 до 46,3).
И это очень много! Вы можете хоть золотом осыпать роддома, но пытаться стимулировать рождаемость финансовыми бонусами, когда ваша целевая аудитория уже готовится к внукам, а не к декрету — это борьба с биологией за деньги налогоплательщиков. График фертильности, который неумолимо падает с возрастом, невозможно подкупить никакими правительственными программами.
Что это означает на языке жесткой экономики? Всё просто. Если новые люди физически не рождаются, текущая модель общества просто схлопывается. Кто будет оплачивать банкет под названием “солидарная пенсионная система”? Кто будет работать в больницах, когда стареющее население начнет массово туда обращаться? И вопрос со звездочкой для всех, кто любит инвестировать: кому вы собираетесь сдавать или продавать свою недвижимость через 10–15 лет, если там банально некому будет жить?
Политикам очень не нравится это признавать, но единственный математически обоснованный выход — это smart immigration. Умная, стратегическая иммиграция. Не хаос, а жесткий импорт мозгов и рабочих рук, которые приедут создавать ВВП.
Диванный вывод таков: можно сколько угодно играть в закрытые границы и рисовать патриотичные билборды. Но экономика выживет лишь там, где правительства перестанут бороться с природой и начнут конкурировать за адекватных мигрантов.
Пойду налью еще бокал — за тех умных парней и девушек, которые когда-нибудь приедут, чтобы мы с вами могли нормально жить на пенсии!
Очень интересные цифры о строительстве дата-центров в США: почему ИИ стоит в очереди за розеткой, а 100 миллиардов зависли в воздухе
Сейчас все только и говорят о «пузыре ИИ». Рассказывают о том, что инвесторы перегрели рынок. Но цифры из реального сектора показывают совершенно иное. В Северной Америке 89% мощностей строящихся дата-центров уже сданы в аренду наперед. Свободных — едва ли десятая часть. Это не пузырь, это паническая давка на входе! В США план развития инфраструктуры взлетел до 241 гигаватта — это плюс 159% всего за один год. Но две трети этих амбициозных планов так и останутся бумажками. Почему? Потому что софт масштабируется быстро, а вот чтобы поставить серверы, нужны подключения к сети и рабочие руки. А их банально не хватает.
Дальше — экология. Активисты обожают рассказывать, что дата-центры выпивают всю воду на планете. Держите диванный факт: обычные американские поля для гольфа потребляют в 30 раз больше воды, чем вся индустрия дата-центров США. Конечно, технологические гиганты уже поняли, что нужно откупаться. Anthropic пообещал на 100% оплатить модернизацию электросетей для своих объектов. Microsoft собирается срезать потребление воды на 40% к 2030 году, а Google вообще клянется возвращать 120% использованной пресной воды.
Но корпоративные пресс-релизы не решают того, что реально бесит людей на местах. Первое — это земля и тепло. Спутниковые данные показывают, что поверхность вокруг новых дата-центров нагревается в среднем на 2°C. Не потому, что серверы дышат огнем, а просто потому, что вместо зеленой травки там теперь гектары бетона и асфальта.
Второе — экономика иллюзий. Мэрии обычно радуются, потому что строительство такого центра дает от 1 000 до 10 000 рабочих мест. Но праздник этот временный. Когда объект сдают, строители уезжают. И остается гигантский куб, который жрет электричество, греет воздух и дает городу аж от 50 до 300 постоянных сотрудников.
И тут начинается самое интересное. Местные жители научились считать и начали бунтовать. Только во втором квартале прошлого года локальные общины заблокировали или отложили строительство дата-центров почти на 100 миллиардов долларов! Сто миллиардов просто зависли, потому что соседи сказали: «Нам тут этот ваш Скайнет не нужен».
И знаете что? Искусственный интеллект объединил даже политиков. Среди тех, кто публично выступил против локальной застройки дата-центрами, 55% — республиканцы и 45% — демократы. Полное двухпартийное согласие на почве ненависти к серверным шкафам.
Диванный кинозал. О сериале, от которого сложно оторваться
Сидел я на своем диване с простой мыслью — включить что-то «на вечер». Без особых ожиданий, просто фоном.
И тут наткнулся на The Little Drummer Girl («Маленькая барабанщица»).
Довольно быстро стало понятно, что с «фоном» не сложится. Сериал неспешный, местами даже затянутый, но в этом его сила — он не пытается удержать тебя динамикой, он постепенно втягивает. И в какой-то момент ты уже не переключаешь, а просто смотришь дальше. В итоге — все шесть серий подряд.
История строится вокруг британской актрисы Чарли, роль которой исполняет Флоренс Пью. Ее втягивают в операцию Моссада против палестинской террористической сети в Европе конца 70-х годов.
Но здесь нужно сделать одну важную диванную ремарку. В основе этого сериала — одноименный роман Джона ле Карре. И если вы вдруг не знаете, кто это, объясню: это абсолютная икона и легенда шпионского жанра. Человек, который в свое время сам работал в британской разведке MI5 и MI6, а потом ушел писать книги, видимо, поняв, что о реальных спецоперациях лучше рассказывать за гонорары в издательствах. Ле Карре — это про кабинетную бюрократию, холодный цинизм, серые зоны морали и людей, которых система просто пережевывает. И именно поэтому всё происходящее на экране выглядит настолько реалистично, что становится даже немного неуютно.
Сюжет разворачивается сразу в нескольких странах — Англия, Германия, Франция, Греция, Ливан — и эта география работает не как фон, а как часть конструкции. Всё выглядит как единая система, в которой каждый элемент связан с другим.
Но по сути, это не столько о шпионаже, сколько о ролях и о контроле. О том, как человек постепенно теряет грань между тем, кого он играет, и тем, что с ним происходит на самом деле.
Чарли — актриса, и именно это делает ее подходящей для такой операции. Она умеет входить в образ, понимать чужую логику, проживать чужие эмоции. И именно поэтому ее можно встроить в сценарий, который она до конца не контролирует.
Очень сильная линия у нее с героем Александра Скарсгарда. Его персонаж остается до конца неоднозначным — в нем одновременно есть и искренность, и расчет. И именно эта двойственность держит напряжение между героями.
Отдельно хочется отметить Куртца — руководителя операции Моссада, которого играет Майкл Шеннон.
Это очень тонко проработанный персонаж. Он не выглядит как типичный «жесткий начальник». Наоборот — он спокоен, внимателен, почти мягок в общении. Но именно он выстраивает всю конструкцию операции.
Важная деталь — номер на его руке, вытатуированный в концлагере. Это добавляет контекста его мотивации и объясняет, почему он действует именно так, как действует.
Он не ломает людей напрямую — он создает ситуацию, в которой они сами начинают двигаться в нужном направлении. И в какой-то момент становится не до конца понятно, где заканчивается контроль и начинается личный выбор.
Сериал в целом построен на этой неопределенности. Здесь нет однозначно «правых» сторон. У всех есть свои мотивы, и у всех есть темные методы.
Название «Маленькая барабанщица» в этом смысле очень меткое. Чарли не управляет процессом — она становится частью механизма, который задает ритм всей операции.
Чем всё закончится, говорить не буду. Просто искренне желаю вам провести с этим сериалом интересные шесть часов.
