WIRL №66
This is a WIRL BLOG(What I Read Lately)! It comes out weekly in three languages: English, Ukrainian, and Russian
Weekly WIRL!
Your resident armchair expert is in the house. I’m sitting here with a glass of dry white, scrolling through my feed, and observing that the world is steadily maintaining its high bar of absurdity.
Today, we have three stories on the menu. First, we’ll break down how European bureaucracy managed to flush €2 billion down the drain on German warships that simply don’t exist. Then, we’ll come back down to earth to talk about EVs: why startup fairy tales about miracle batteries are crashing hard against the harsh reality of Chinese electrical outlets. And for dessert, we’ll remember the brilliant Swede who made us assemble our own sawdust furniture and built the IKEA empire with a whopping 63 bucks in his pocket.
Get comfortable—let’s go!
The WIRL blog is available in three languages:
🟢 English language version:
Quote from the couch:
“It is hard to imagine a more stupid or more dangerous way of making decisions than by putting those decisions in the hands of people who pay no price for being wrong.”
— Thomas Sowell
An outstanding American economist, social philosopher, and one of the sharpest critics of bloated bureaucracy and government intervention.
Infographic for all episodes:
The €10 Billion Ghost Frigate – How Germany Gave Putin an Early Christmas, and What Ursula, McKinsey, and Rubber Slippers Have to Do With It.
Sitting on my expert couch with a glass of dry white wine, browsing the news, I realize that European bureaucracy has once again outdone itself. The world is practically falling apart, NATO urgently needs to secure the Baltic Sea, and Germany decided this was the absolute best time to experiment with corporate solutions while building its largest warship since World War II.
In 2020, Berlin signed a €10 billion contract with the Dutch shipyard Damen Naval. The plan was to build four massive F126 frigates. But Damen decided that constructing a lead ship of this scale was the perfect playground to test out entirely new shipbuilding software. The result? Horrendous software bugs, massive delays, and a cost blowout so spectacular that Germany is seriously preparing to kick Damen Naval off the project.
And Damen Naval isn’t panicking or begging for forgiveness. According to insiders, they’d gladly walk away from the project because it’s their chance to cut their financial risks. Basically, they screwed up, got scared of the consequences, and are quietly tip-toeing toward the exit.
Now Berlin has to choose between a bad option and a catastrophic one: either hand the project over to German competitors (who would have to start from scratch with this tangled code and blueprints) or scrap the project entirely and write off €2 billion as sunk costs. Just wrap your head around that number!
Two billion euros just vanished into thin air, not a single piece of the ship has even touched the water, and the ships themselves don’t exist. As the head of the Center for Maritime Strategy at Kiel University accurately put it: “For Russia, this is like a birthday and Christmas combined.” Defense Minister Boris Pistorius is blaming Damen Naval for everything. But, as my couch tells me, the problem isn’t software bugs. The real catastrophe lies in Germany’s public procurement system, which is currently trying to manage a €650 billion budget. This same system uses the exact same sluggish, bureaucratic rules to buy both fighter jets and basic rubber slippers for the barracks.
And here is where it gets really interesting. Ursula von der Leyen, back when she headed the Ministry of Defense, understood this problem perfectly well. She brought in Katrin Suder, a former McKinsey consultant. Together, they created a special department whose sole purpose was to bypass bureaucratic red tape and fast-track the execution of critical projects like the F126. Naturally, they generously handed out contracts to external consultants worth tens of millions of euros (classic McKinsey style, you have to admit).
But the moment Ursula moved up the ladder to the European Commission, the old bureaucrats staged a mutiny. Yielding to systemic pressure, von der Leyen’s successor happily dissolved this special task force. Because why change deeply rooted traditions, right? Procuring a frigate was tossed back into the general queue, somewhere between tenders for paperclips and toilet paper. And predictably, the whole thing blew up in their faces.
And if you think the frigate is just an isolated incident, here’s another number for you. Another of Pistorius’s massive projects—digitizing communications for the ground forces—is currently going under. The price tag? A modest €20 billion.
I think I’ll go pour myself some more wine, because trying to make sense of European defense strategies with a sober head is simply impossible.
The Solid-State Revolution is Canceled? Why EVs Became Hostages to Trump, Chinese Chargers, and Finnish Daydreamers
For the last 30 years, I’ve been genuinely rooting for electric vehicles. Not because I’m some fanatic eco-activist, but out of basic economic security. Less dependence on oil means fewer chances of gas prices launching into the stratosphere the second some trouble brews in the Strait of Hormuz or elsewhere in the Middle East.
But, hand on heart, the people who have been hating on EVs all this time had a point. Range anxiety still gives us a nervous tic, and sitting for half an hour at a public charger when you’re used to just pumping gas and driving off feels like some sort of refined torture. And the root of all this evil is the battery. How many of these “alchemical” solutions have we seen that were supposed to change the world?
And here is the news of the week: some Finnish startup is claiming they’ve finally perfected the “solid-state” battery. This is the Holy Grail of the industry, where instead of a flammable liquid or gel electrolyte, they use a solid material. We are being promised that this will upend the entire market. Sounds beautiful, doesn’t it?
Now let’s come back down to earth to my pragmatic couch. For this miracle technology to work on a mass scale, you need a massive infrastructure of charging stations. And this is where the most fascinating numbers comparison begins. In the US, most public chargers max out at a modest 350 kW. Meanwhile, the Chinese giant BYD is just quietly getting things done. They’ve rolled out their new fast chargers with a staggering capacity of 1,500 kW (1.5 megawatts)! That’s more than four times more powerful than the American ones. They already have over 4,200 of these super-fast stations operating on their home turf, and by 2026, they plan to install another 20,000 in China. Plus another 300 in the UK. While the Finns are drawing up PowerPoint presentations about the batteries of the future, the Chinese are pouring concrete and plugging in cables capable of charging a car faster than you can finish your espresso at a rest stop (up to 97% in a mere 9 minutes!).
In 2025, the second Trump administration predictably hit the brakes on EV sales and battery manufacturing investments. Automakers panicked instantly and put a bunch of gigafactory projects on pause. Honda even made a show of canceling their high-profile EV premieres, pointing a finger at the US market.
But the demand hasn’t disappeared; people just want more reasonable prices and practical conditions. So Ford decided to play it smart. They are preparing a mid-size electric pickup for 2027 with a totally sane starting price of around $30,000. How will they pull this off? They simply licensed LFP battery technology from China’s CATL. Ford Vice President Charles Poon honestly admitted that this will allow them to accelerate production right in the US rather than sitting around waiting for the wind to change.
As for those “revolutionary” solid-state batteries from trendy startups... At GM (General Motors), they are harsh realists. Their battery guru, Kurt Kelty, hit the nail on the head: “Solid-state batteries are always one or two years away.” Instead of chasing mirages, GM is betting on chemistry enriched with lithium and manganese—this yields a price on par with cheap LFP batteries but with a 30% higher energy density.
Innovation is great, of course, but in the real world, the winner is the one who sets up the electrical outlets the fastest!
Armchair Business – or how to sell sawdust and become the 8th richest person in the world?
This weekend, lounging on my expert couch, I read a fascinating piece in the American press. It was about the man who literally made us assemble our own furniture.
There’s this Swede—Ingvar Kamprad (he passed away in 2018, but he would have turned 100 right about now). He’s the founder of the one and only IKEA.
The story goes like this. He was born in the Swedish backwoods, where even the soil was too poor for farming. But his business genius woke up early: by the age of 5, little Ingvar was buying matches in bulk and peddling them to his neighbors at a hefty premium. And at 17, he founded IKEA (initially selling pens), having borrowed the equivalent of $63 from a local bank.
And here is the kicker—the most important fact: that was the first and only loan of his life. He never asked anyone for money again, retained 100% ownership of the company for over half a century, and ultimately became the 8th richest person on the planet.
All these modern tech bros with their pizza delivery apps love to shout about how they’re going to “change the world”—just give them the funding. Kamprad went ahead and actually did it. With no funding.
He opened his first showroom in 1953 somewhere in the Swedish middle of nowhere (a town called Älmhult). To lure people in, he simply promised free coffee and buns, and negotiated discounts with a local hotel. The crowds came pouring in. There are no stats on how many couples immediately got pregnant in that partner hotel after checking out Kamprad’s cozy beds, but let’s just say he definitely gave the local birth rate a bump.
You might ask: what was his secret?
IKEA masterfully played on people’s fears. Picture a bunch of neurotic urbanites terrified of starting a family because they lived in apartments the size of a federal prison cell. And then they are shown these displays: look, here’s how you can actually live comfortably in 60 square meters (about 650 sq ft). Or 35. Or even 25!
These stores are designed like a cunning labyrinth. You walk down this “yellow brick road,” and young couples start to believe: yes, we can live together, and yes, we can afford it. We can throw out our parents’ ugly old furniture and have kids.
And once the kids arrive—not a problem at all! Drag them along for some Swedish meatballs while you peacefully go shop for Billy bookcases. By the way, 140 million of those have already been sold! The simple Billy bookcase is IKEA’s most famous piece of furniture: one is sold every five seconds.
Design snobs, of course, can scoff all they want at budget furniture pressed out of sawdust and plastic cups. Let them go shop at their elite boutiques. But IKEA understood the main thing: life is a process of making mistakes and forgiving them. Snapped a piece or lost a screw while the two of you were assembling a complicated Pax wardrobe? Just shoot them an email, and they’ll send a replacement.
Long story short, this crafty Swede left behind a company that still has no direct competitors in the world.
P.S. Way back in 1999, my wife and I moved to Sweden for two years on my work contract. That’s when we visited IKEA for the first time. It was like encountering a miracle! We wanted to buy everything! So I am personally grateful to Kamprad. And I firmly believe that furnishing an apartment with IKEA is the right way to go. If only IKEA were in Kyiv too... But this company has a strict rule: never, ever give bribes to anyone. Rumor has it, that’s exactly why they still haven’t entered Ukraine...
What do you think? Is it still possible today to build a monopoly like that starting with 63 bucks and zero venture capital?
Armchair Cinema. Or what to watch this weekend: Outlander
It happens: the week was rough, your information field is overloaded, and you sit down on the couch with a single goal—to put on something visually stunning just to give your brain a break.
And right after one of those difficult weeks, I turned on the fantasy series Outlander.
Man, I thought it was going to be some historical fairy tale full of mountains and pretty costumes. But suddenly, I realize I’m bingeing episode after episode, intensely watching people try to survive in absolutely savage conditions. The show doesn’t hook you with cheap action—it pulls you in entirely through its atmosphere and the sheer hopelessness of the situation.
The plot kicks off in 1945. Combat nurse Claire (played by Caitríona Balfe) goes on vacation after her time on the frontlines, touches some ancient Celtic stones, and... falls through time into 1743. In Scotland.
But here I need to make ONE IMPORTANT armchair disclaimer. Forget about the romance. The showrunner for the early seasons is Ronald D. Moore. If you’re into sci-fi, you definitely know him from the cult classic Battlestar Galactica. The man is a genius at depicting crisis situations and societies on the brink of collapse.
And that’s exactly why we aren’t watching a fantasy on screen, but a brutal collision of two worlds. A woman with a 20th-century brain finds herself in a system ruled by clans, with zero antibiotics, where possessing medical knowledge can literally get you burned at the stake for witchcraft. She has ABSOLUTELY NO control over her circumstances—she is just trying to adapt so she doesn’t end up dead.
She has a very strong arc with the local Highlander, Jamie (Sam Heughan), but the real acting heavyweight here is Tobias Menzies. Now that is a brilliantly nuanced character. Who do you think should be the main villain in a show about Scotland? You guessed it! He plays British Army Captain Jack Randall. He’s not some cartoonish bad guy screaming at his subordinates. Quite the opposite—he is an utterly cold, methodical, quiet sadist. Menzies masterfully embodies the very essence of an imperial machine that simply grinds people to dust. His scenes make you feel genuinely uncomfortable.
And another crucial detail—there are no cheap, artificial sets here. Almost everything was shot on location in Scotland. So when the actors are trudging through mud and shivering in the wind, they are ACTUALLY freezing. By the way, the whole idea for this franchise was born purely by accident: author Diana Gabaldon saw an old episode of Doctor Whofeaturing a guy in a kilt and just started writing.
If the first season is all about survival and the anatomy of clans, the second season is France, backroom intrigues, espionage, and an attempt to change history. The heroes themselves become the manipulators.
But here is the most important rule of this recommendation: YOU MUST ONLY WATCH SEASONS 1 AND 2.
The second season 2 ends, just hit “stop” and never turn it on again. After that, the show loses Moore, loses its tension, and descends into straight-up soap opera territory. Do yourself a favor and keep the perfect, self-contained story of the first two seasons in your memory.
So, what interesting things are you watching on your couches these evenings? Share in the comments! Otherwise, it’s a one-way street: I’m writing reviews for you here, and getting nothing but crickets in return. Save my next couch evening!
🟡 Версія українською мовою
Тижневий WIRL!
Ваш диванний експерт на місці. Сиджу з келихом білого сухого, гортаю стрічку і бачу, що світ стабільно тримає планку абсурду.
Сьогодні в меню три історії. Спочатку розберемо, як європейська бюрократія примудрилася списати 2 мільярди євро на німецькі військові кораблі, яких просто не існує. Потім спустимося на землю до електрокарів: чому казки стартаперів про диво-батареї розбиваються об суворі китайські розетки. А на десерт згадаємо геніального шведа, який змусив нас власноруч збирати меблі з тирси і побудував імперію IKEA, маючи в кишені аж 63 бакси.
Вмощуйтесь зручніше – поїхали!
Цитата з дивана:
“Важко уявити більш дурний або більш небезпечний спосіб прийняття рішень, ніж передати ці рішення в руки людей, які не платять жодної ціни за свої помилки”.
— Томас Совелл
(це видатний американський економіст, соціальний філософ і один із найгостріших критиків роздутої бюрократії та державного втручання.)
Інфографіка до всіх епізодів:
Фрегат-привид за €10 мільярдів – як Німеччина подарувала Путіну Різдво і до чого тут Урсула, McKinsey та гумові капці?
Сиджу на своєму експертному дивані з келихом сухого білого вина та переглядаю новини, і розумію, що європейська бюрократія знову перевершила саму себе. Світ ледь не розпадається на шматки, НАТО терміново потребує захисту для Балтійського моря, а Німеччина вирішила, що найкращий час для експериментів із корпоративними рішеннями – це будівництво найбільшого військового корабля з часів Другої світової війни.
У 2020 році Берлін підписав із голландською верф’ю Damen Naval контракт на 10 мільярдів євро. За планом, мали збудувати чотири величезні фрегати F126. Але Damen вирішили, що будівництво такого головного корабля – ідеальна можливість випробувати абсолютно нове програмне забезпечення для суднобудування. Наслідок? Жахливі помилки в програмах, величезні затримки та такий ріст витрат, що Німеччина серйозно готується відмовитися від Damen Naval у цьому проєкті.
І Damen Naval не панікують і не просять вибачення. Зі слів інсайдерів, Damen Naval з радістю відмовляться від проєкту, бо це для них шанс зменшити фінансові ризики. Тобто вони допустили помилку, злякалися наслідків і тихо виходять з ситуації.
А Берлін тепер має вибирати між поганим і катастрофічним варіантами: або передати проєкт німецьким конкурентам (які будуть починати з нуля з цим програмним кодом та кресленнями), або взагалі припинити проєкт і списати 2 мільярди євро як безповоротні витрати. Уявіть собі цю суму!
Два мільярди просто зникли, жодна деталь корабля ще навіть не торкнулася води, самих кораблів не існує. Як влучно сказав голова Центру морської стратегії Кільського університету: “це для Росії як день народження і Різдво разом”.
Міністр оборони Борис Пісторіус звинувачує у всьому Damen Naval. Але, як каже мій диван, проблема не в програмних помилках. Справжня катастрофа криється в системі державних закупівель Німеччини, яка зараз має впоратися з бюджетом у 650 мільярдів євро. Ця система за одними й тими ж повільними бюрократичними правилами купує і військові літаки, і прості гумові капці для казарм.
І тут починається найцікавіше – Урсула фон дер Ляєн, коли очолювала Міністерство оборони, добре розуміла цю проблему. Вона запросила до міністерства колишню консультантку McKinsey Катрін Зудер. Разом вони створили окремий відділ, чия єдина мета полягала в тому, щоб обійти бюрократичні перепони та прискорити реалізацію важливих проєктів, таких як F126. Звісно, вони щедро роздавали контракти зовнішнім консультантам на десятки мільйонів євро (типовий стиль McKinsey, погодьтеся).
Але як тільки Урсула перейшла на вищу посаду в Єврокомісію, старі бюрократи влаштували заколот. Наступник фон дер Ляєн під тиском системи із задоволенням ліквідував цей спеціальний відділ. Бо навіщо змінювати усталені традиції? Закупівля фрегата повернулася до загальної черги, десь між тендерами на канцелярські скріпки та туалетний папір. І все, як і передбачалося, вибухнуло.
І якщо ви думаєте, що це з фрегатом – випадковість, то ось вам ще одна цифра. Ще один масштабний проєкт Пісторіуса – цифровізація зв’язку для сухопутних військ – зараз йде на дно. Вартість? Невеликі 20 мільярдів євро.
Піду-но я ще наллю вина, бо розібратися в європейських оборонних стратегіях з тверезою головою просто неможливо.
Твердотільна революція скасовується? Чому електрокари стали заручниками Трампа, китайських зарядок і фінських фантазерів
Останні 30 років я щиро вболівав за електромобілі. І не тому, що я якийсь фанатичний екоактивіст, а через банальну економічну безпеку. Менше залежимо від нафти – менше шансів, що ціни на заправках полетять у космос, щойно в Ормузькій протоці чи десь на Близькому Сході знову почнеться халепа.
Але, поклавши руку на серце, ті, хто хейтив електрокари весь цей час, мали рацію. Запас ходу досі викликає нервовий тик, а сидіти пів години біля публічної зарядки, коли ти звик просто залити бензин і поїхати – це якесь витончене знущання. І корінь усього цього зла – батарея. Скільки ми вже бачили цих “алхімічних” рішень, які мали змінити світ?
І ось новина тижня: якийсь фінський стартап заявляє, що нарешті довів до ідеалу “твердотільну батарею” (solid-state). Це такий святий Грааль індустрії, де замість вогненебезпечного рідкого чи гелевого електроліту використовують твердий матеріал. Нам обіцяють, що це переверне весь ринок. Звучить красиво, так?
А тепер спускаємося з небес на мій прагматичний диван. Щоб ця диво-технологія запрацювала масово, потрібна величезна інфраструктура зарядних станцій. І тут починається найцікавіше порівняння в цифрах. У США більшість публічних зарядок видають максимум скромні 350 кВт. А в цей час китайський гігант BYD просто мовчки робить справу. Вони викотили свої нові швидкі зарядки потужністю 1500 кВт (1,5 мегавата)! Це більш ніж учетверо потужніше за американські. У них на домашньому ринку вже працює понад 4200 таких супершвидких станцій, і у 2026 році вони планують поставити ще 20000 штук у Китаї. Плюс ще 300 у Великій Британії. Поки фіни малюють презентації про батареї майбутнього, китайці заливають бетон і підключають кабелі, здатні зарядити машину швидше, ніж ви встигнете випити своє еспресо на заправці (до 97% за якихось 9 хвилин!).
У 2025 році друга адміністрація Трампа очікувано натиснула на гальма для продажу електрокарів та інвестицій у виробництво батарей. Автовиробники миттєво запанікували і поставили на паузу купу проєктів гіга-заводів. Honda взагалі показово скасувала свої гучні прем’єри електромобілів, киваючи на США.
Але ж попит нікуди не зник, люди просто хочуть адекватніших цін і умов. Тому Ford вирішив зіграти хитро. Вони готують електричний пікап середнього розміру на 2027 рік із цілком притомною стартовою ціною близько $30 000. Як їм це вдасться? Вони просто ліцензували технологію LFP-батарей у китайської CATL. Віцепрезидент Ford Чарльз Пун чесно визнав, що це дозволить їм прискорити виробництво прямо в США і не чекати біля моря погоди.
А щодо тих самих “революційних” твердотільних батарей від модних стартапів... У GM (General Motors) сидять суворі реалісти. Їхній батарейний гуру Курт Келті сказав: “Твердотільні батареї – їм залишається один-два роки до релізу”. Замість гонитви за міражами, GM робить ставку на хімію, збагачену літієм і марганцем – це дає ціну на рівні дешевих LFP-батарей, але з енергоємністю на 30% вищою.
Інновації – це, звісно, прекрасно, але в реальному світі перемагає той, хто швидше розставляє розетки!
Бізнес на диванах – або ж як продавати тирсу і стати 8-ю найбагатшою людиною світу?
Цими вихідними, сидячи на своєму експертному дивані, прочитав цікаву статтю в американській пресі. Про людину, яка буквально змусила нас самих збирати свої меблі.
Є такий швед – Інгвар Кампрад (він помер у 2018-му, але цими днями йому виповнилося б 100 років). Це засновник тієї самої IKEA.
Історія там така. Народився він у шведській глухомані, де навіть ґрунт був поганий для фермерства. Але бізнес-геній прокинувся рано: вже у 5 років малий Інгвар скуповував сірники оптом і впарював їх сусідам утридорога. А в 17 років він створив IKEA (спочатку продавав ручки), позичивши у місцевому банку еквівалент 63 доларів.
І тут – увага, головний факт! – це був перший і єдиний кредит у його житті. Більше він грошей ні в кого не просив, понад півстоліття зберігав 100% власності на компанію і зрештою став 8-м у списку найбагатших людей планети.
Всі ці нинішні стартапери з додатками для доставки піци дуже люблять кричати, що “змінять світ”, тільки дайте грошей. А Кампрад взяв і реально це зробив без грошей.
Свій перший шоурум він відкрив у 1953 році десь у шведському “Ніде” (містечку Ельмхульт). Щоб заманити туди людей, він просто пообіцяв безкоштовну каву з булочками і домовився про знижки з місцевим готелем. Народ повалив натовпом. Статистики немає, скільки пар одразу ж завагітніли в тому партнерському готелі після перегляду затишних ліжок Кампрада, але, скажімо так, демографію він точно підняв.
Ви запитаєте – у чому секрет?
IKEA геніально зіграла на страхах. Уявіть собі невротичних урбаністів, які боялися заводити сім’ю, бо жили у квартирках розміром з камеру у федеральній в’язниці. І тут їм показують вітрини: дивіться, ось як можна нормально жити на 60 квадратних метрах. Або на 35. Або навіть на 25!
Ці магазини спроєктовані як хитрий лабіринт. Ви йдете цією “дорогою з жовтої цегли” і молоді пари починають вірити: так, ми можемо жити разом і так, ми можемо це собі дозволити. Можна викинути старі потворні батьківські меблі і народити дітей.
А коли діти вже є – взагалі не проблема! Тягніть їх із собою на шведські тюфтельки. самі спокійно йдете купувати полички Billy. До речі, їх уже купили 140 мільйонів штук! Проста полиця Billy – найвідоміший предмет меблів з IKEA: одна така полиця продається кожні п’ять секунд.
Дизайнерські сноби, звісно, можуть скільки завгодно сміятися з бюджетних меблів, спресованих із тирси, та пластикових стаканів. Хай ідуть і купують у своїх елітних бутіках. Але IKEA зрозуміла головне: життя – це процес, де ти робиш помилки і прощаєш їх. Зламали деталь чи загубили гвинтик, поки вдвох збирали складну шафу Pax – просто пишете їм на імейл, і вони надсилають заміну.
Коротше, цей хитрий швед залишив компанію, яка досі не має прямих конкурентів у світі.
P.S. У далекому 1999 році ми з дружиною приїхали на два роки працювати за моїм контрактом до Швеції. І вперше завітали до IKEA. І це була зустріч із дивом! Хотілося купити все! Тож я особисто вдячний Кампраду! І вважаю, що обставити квартиру меблями з IKEA – це правильно. Якби IKEA була ще й у Києві... Але в цієї компанії є правило – ніколи й нікому не давати хабарів. Кажуть, саме тому вони досі й не прийшли в Україну...
А що ви думаєте? Чи можливо зараз побудувати таку монополію з 63 баксів і без венчурних фондів?
Диванний кінозал. Або ж що можна подивитися за вихідні: Outlander (Чужоземка)
Буває так: тиждень видався важким, інформаційне поле перевантажене, і ти сідаєш на диван з єдиною метою – увімкнути щось красиве, щоб просто розвантажити мізки.
І ось якраз після одного складного тижня я увімкнув фентезі-серіал Outlander (Чужоземка).
Блін – я думав, це буде якась історична казочка про гори і красиві костюми. Аж раптом розумію, що дивлюся серію за серією і напружено слідкую за тим, як люди виживають у абсолютно диких умовах. Серіал не бере тебе якимось дешевим екшеном – він затягує саме атмосферою і безвихіддю ситуації.
Сюжет стартує у 1945 році. Військова медсестра Клер (грає Катріона Балф) після фронту їде у відпустку, торкається стародавніх кельтських каменів і... провалюється в 1743 рік. У Шотландію.
Але тут треба зробити ОДНУ ВАЖЛИВУ диванну ремарку. Забудьте про романтику. Шоуранер перших сезонів – Рональд Мур. Якщо ви любите фантастику, то точно знаєте його за культовим “Зоряним крейсером Галактика”. Ця людина геніально вміє показувати кризові ситуації і суспільства на межі зламу.
І саме тому на екрані ми бачимо не фентезі, а жорсткий стик двох світів. Жінка з мізками 20 століття опиняється в системі, де правлять клани, немає жодних антибіотиків, а за медичні знання тебе можуть тупо спалити на багатті як відьму. Вона ВЗАГАЛІ не контролює обставини – вона просто намагається адаптуватися, щоб не загинути.
Дуже сильна лінія у неї з місцевим горцем Джеймі (Сем Г’юен), але головна акторська брила тут – Тобайас Мензіс. Оце реально тонко пропрацьований персонаж. Як ви думаєте, хто має бути головним лиходієм у фільмі про Шотландію? Ви не помилилися! Він грає капітана британської армії Джека Рендалла. Він не карикатурний лиходій, який кричить на підлеглих. Навпаки – це абсолютно холодний, методичний, спокійний садист. Мензіс геніально показує всю суть імперської машини, яка просто перемелює людей. Від його сцен стає реально незатишно.
І що ще важливо – там немає пластмаси. Знімали майже все на натурі в Шотландії. Тому коли актори місять багнюку і їх трусить від вітру – їм РЕАЛЬНО холодно. До речі, сама ідея цієї франшизи народилася абсолютно випадково: письменниця Діана Геблдон побачила старий випуск “Доктора Хто” з хлопцем у кілті і просто почала писати.
Якщо перший сезон – це виживання і анатомія кланів, то другий – це Франція, кабінетні інтриги, шпигунаж і спроба змінити історію. Герої самі стають маніпуляторами.
Але тут найголовніше правило цієї рекомендації: ДИВИТИСЯ ТРЕБА ТІЛЬКИ 1 І 2 СЕЗОНИ.
Щойно закінчиться другий сезон – просто натискайте “стоп” і більше не вмикайте. Далі серіал втрачає Мура, втрачає напругу і скочується у відверту “мильну оперу”. Залиште собі в пам’яті ідеальну, закінчену історію перших двох сезонів.
А що цікавого дивитесь на своєму дивані цими вечорами? Діліться в коментарях! А то виходить гра в одні ворота: я вам тут огляди пишу, а від вас – тиша. Рятуйте мій наступний диванний вечір!
🔵 Версия на русском языке
Еженедельный WIRL! Ваш диванный эксперт на месте. Сижу с бокалом белого сухого, листаю ленту и вижу, что мир стабильно держит планку абсурда.
Сегодня в меню три истории. Сначала разберем, как европейская бюрократия умудрилась спустить 2 миллиарда евро на немецкие военные корабли, которых просто не существует. Затем спустимся с небес на землю к электрокарам: почему сказки стартаперов о чудо-батареях разбиваются о суровые китайские розетки. А на десерт вспомним гениального шведа, который заставил нас собственноручно собирать мебель из опилок и построил империю IKEA, имея в кармане целых 63 бакса.
Устраивайтесь поудобнее — поехали!
Цитата с дивана:
“Трудно представить себе более глупый или более опасный способ принятия решений, чем передать эти решения в руки людей, которые не несут никакой ответственности за свои ошибки”. — Томас Соуэлл
(это выдающийся американский экономист, социальный философ и один из самых жестких критиков раздутой бюрократии и государственного вмешательства.)
Инфографика ко всем эпизодам:
Фрегат-призрак за €10 миллиардов — как Германия подарила Путину Рождество, и при чем здесь Урсула, McKinsey и резиновые тапочки?
Сижу на своем экспертном диване с бокалом сухого белого вина, просматриваю новости и понимаю, что европейская бюрократия снова превзошла саму себя. Мир едва ли не трещит по швам, НАТО срочно нуждается в защите Балтийского моря, а Германия решила, что лучшее время для экспериментов с корпоративными решениями — это строительство самого большого военного корабля со времен Второй мировой войны.
В 2020 году Берлин подписал с голландской верфью Damen Naval контракт на 10 миллиардов евро. По плану должны были построить четыре огромных фрегата F126. Но в Damen решили, что постройка такого головного корабля — это идеальная возможность протестировать абсолютно новое программное обеспечение для судостроения. Итог? Чудовищные баги в софте, колоссальные задержки и такой рост расходов, что Германия всерьез готовится выкинуть Damen Naval из этого проекта.
И Damen Naval при этом не паникуют и не просят прощения. По словам инсайдеров, они с радостью откажутся от проекта, потому что для них это шанс снизить финансовые риски. То есть ребята накосячили, испугались последствий и по-тихому умывают руки.
А Берлину теперь предстоит выбирать между плохим и катастрофическим вариантами: либо передать проект немецким конкурентам (которым придется начинать с нуля с этим программным кодом и чертежами), либо вообще закрыть проект и списать 2 миллиарда евро как безвозвратные издержки. Просто представьте себе эту сумму!
Два миллиарда просто испарились, ни одна деталь корабля еще даже не коснулась воды, самих кораблей не существует. Как метко выразился глава Центра морской стратегии Кильского университета: “для России это как день рождения и Рождество в один день”.
Министр обороны Борис Писториус винит во всем Damen Naval. Но, как подсказывает мне мой диван, проблема не в программных ошибках. Настоящая катастрофа кроется в системе государственных закупок Германии, которой сейчас нужно как-то переварить бюджет в 650 миллиардов евро. Эта система по одним и тем же неповоротливым бюрократическим правилам закупает и военные самолеты, и простые резиновые тапочки для казарм.
И тут начинается самое интересное — Урсула фон дер Ляйен, когда возглавляла Министерство обороны, прекрасно понимала эту проблему. Она пригласила в министерство бывшего консультанта McKinsey Катрин Зудер. Вместе они создали отдельный департамент, единственная цель которого заключалась в том, чтобы обходить бюрократические преграды и ускорять реализацию важных проектов, таких как F126. Естественно, они щедро раздавали контракты внешним консультантам на десятки миллионов евро (типичный стиль McKinsey, согласитесь).
Но как только Урсула пошла на повышение в Еврокомиссию, старые бюрократы устроили мятеж. Преемница фон дер Ляйен под давлением системы с огромным удовольствием ликвидировала этот спецотдел. А зачем менять устоявшиеся традиции? Закупка фрегата вернулась в общую очередь, где-то между тендерами на канцелярские скрепки и туалетную бумагу. И всё, как и следовало ожидать, с треском провалилось.
И если вы думаете, что история с фрегатом — это случайность, то вот вам еще одна цифра. Еще один масштабный проект Писториуса — цифровизация связи для сухопутных войск — прямо сейчас тоже идет ко дну. Цена вопроса? Скромные 20 миллиардов евро.
Пойду-ка я налью себе еще вина, потому что разобраться в европейских оборонных стратегиях на трезвую голову просто невозможно.
Твердотельная революция отменяется? Почему электрокары стали заложниками Трампа, китайских зарядок и финских фантазеров
Последние 30 лет я искренне болел за электромобили. И не потому, что я какой-то фанатичный экоактивист, а из соображений банальной экономической безопасности. Меньше зависим от нефти — меньше шансов, что цены на заправках улетят в космос, как только в Ормузском проливе или где-нибудь на Ближнем Востоке снова начнется заварушка.
Но, положа руку на сердце, те, кто хейтил электрокары все это время, были правы. Запас хода до сих пор вызывает нервный тик, а сидеть полчаса возле публичной зарядки, когда ты привык просто залить бензин и поехать — это какая-то изощренная пытка. И корень всего этого зла — батарея. Сколько мы уже видели этих “алхимических” решений, которые должны были изменить мир?
И вот новость недели: какой-то финский стартап заявляет, что наконец-то довел до ума “твердотельную батарею” (solid-state). Это такой Святой Грааль индустрии, где вместо огнеопасного жидкого или гелевого электролита используется твердый материал. Нам обещают, что это перевернет весь рынок. Звучит красиво, не правда ли?
А теперь спускаемся с небес на мой прагматичный диван. Чтобы эта чудо-технология заработала в массах, нужна колоссальная инфраструктура зарядных станций. И тут начинается самое интересное сравнение в цифрах. В США большинство публичных зарядок выдают в прыжке скромные 350 кВт. А в это время китайский гигант BYD просто молча делает свое дело. Они выкатили свои новые быстрые зарядки мощностью 1500 кВт (1,5 мегаватта)! Это более чем в четыре раза мощнее американских. У них на домашнем рынке уже работает более 4200 таких супербыстрых станций, и в 2026 году они планируют поставить еще 20 000 штук в Китае. Плюс еще 300 в Великобритании. Пока финны рисуют презентации о батареях будущего, китайцы заливают бетон и подключают кабели, способные зарядить машину быстрее, чем вы успеете выпить свой эспрессо на заправке (до 97% за каких-то 9 минут!).
В 2025 году вторая администрация Трампа ожидаемо нажала на тормоза в вопросах продаж электрокаров и инвестиций в производство батарей. Автопроизводители мгновенно запаниковали и поставили на паузу кучу проектов гигафабрик. Honda и вовсе демонстративно отменила свои громкие премьеры электромобилей, кивая на США.
Но спрос-то никуда не исчез, люди просто хотят более адекватных цен и условий. Поэтому Ford решил сыграть хитро. Они готовят электрический пикап среднего размера на 2027 год с вполне вменяемой стартовой ценой около $30 000. Как им это удастся? Они просто лицензировали технологию LFP-батарей у китайской CATL. Вице-президент Ford Чарльз Пун честно признался, что это позволит им ускорить производство прямо в США и не ждать у моря погоды.
А что касается тех самых “революционных” твердотельных батарей от модных стартапов... В GM (General Motors) сидят суровые реалисты. Их батарейный гуру Курт Келти сказал как отрезал: “Твердотельным батареям всегда остается один-два года до релиза”. Вместо погони за миражами, GM делает ставку на химию, обогащенную литием и марганцем — это дает цену на уровне дешевых LFP-батарей, но с энергоемкостью на 30% выше.
Инновации — это, конечно, прекрасно, но в реальном мире побеждает тот, кто быстрее расставляет розетки!
Бизнес на диванах — или как продавать опилки и стать 8-м богатейшим человеком в мире?
В эти выходные, сидя на своем экспертном диване, прочитал интересную статью в американской прессе. О человеке, который буквально заставил нас самих собирать свою мебель.
Был такой швед — Ингвар Кампрад (он умер в 2018-м, но на днях ему исполнилось бы 100 лет). Это основатель той самой IKEA.
История там такая. Родился он в шведской глухомани, где даже почва была никудышной для фермерства. Но бизнес-гений проснулся рано: уже в 5 лет маленький Ингвар скупал спички оптом и впаривал их соседям втридорога. А в 17 лет он создал IKEA (сначала продавал ручки), одолжив в местном банке эквивалент 63 долларов.
И тут — внимание, главный факт! — это был первый и единственный кредит в его жизни. Больше он денег ни у кого не просил, более полувека сохранял 100% собственности на компанию и в итоге стал 8-м в списке богатейших людей планеты.
Все эти нынешние стартаперы с приложениями для доставки пиццы очень любят кричать, что “изменят мир”, только дайте денег. А Кампрад взял и реально это сделал без чужих денег.
Свой первый шоурум он открыл в 1953 году где-то в шведском “Нигде” (городке Эльмхульт). Чтобы заманить туда людей, он просто пообещал бесплатный кофе с булочками и договорился о скидках с местным отелем. Народ повалил толпой. Статистики нет, сколько пар сразу же забеременели в том партнерском отеле после просмотра уютных кроватей Кампрада, но, скажем так, демографию он точно поднял.
Вы спросите — в чем секрет?
IKEA гениально сыграла на страхах. Представьте себе невротичных урбанистов, которые боялись заводить семью, потому что жили в квартирках размером с камеру в федеральной тюрьме. И тут им показывают витрины: смотрите, вот как можно нормально жить на 60 квадратных метрах. Или на 35. Или даже на 25!
Эти магазины спроектированы как хитрый лабиринт. Вы идете по этой “дороге из желтого кирпича”, и молодые пары начинают верить: да, мы можем жить вместе, и да, мы можем себе это позволить. Можно выбросить старую уродливую родительскую мебель и завести детей.
А когда дети уже есть — вообще не проблема! Тащите их с собой на шведские фрикадельки, а сами спокойно идете покупать стеллажи Billy. Кстати, их уже купили 140 миллионов штук! Простой стеллаж Billy — самый известный предмет мебели от IKEA: один такой продается каждые пять секунд.
Дизайнерские снобы, конечно, могут сколько угодно смеяться над бюджетной мебелью, спрессованной из опилок, и пластиковыми стаканами. Пусть идут и покупают в своих элитных бутиках. Но IKEA поняла главное: жизнь — это процесс, где ты совершаешь ошибки и прощаешь их. Сломали деталь или потеряли винтик, пока вдвоем собирали сложный шкаф Pax — просто пишете им на имейл, и они присылают замену.
Короче говоря, этот хитрый швед оставил после себя компанию, у которой до сих пор нет прямых конкурентов в мире.
P.S. В далеком 1999 году мы с женой приехали на два года работать по моему контракту в Швецию. И впервые заглянули в IKEA. И это была встреча с чудом! Хотелось скупить всё! Так что я лично благодарен Кампраду! И считаю, что обставить квартиру мебелью из IKEA — это правильное решение. Если бы IKEA была еще и в Киеве... Но у этой компании есть жесткое правило — никогда и никому не давать взяток. Говорят, именно поэтому они до сих пор так и не зашли в Украину...
А что думаете вы? Возможно ли сейчас построить такую монополию с 63 баксов и без венчурных фондов?
Диванный кинозал. Или что можно посмотреть на выходных: Outlander (Чужестранка)
Бывает так: неделя выдалась тяжелой, информационное поле перегружено, и ты садишься на диван с единственной целью — включить что-то красивое, чтобы просто разгрузить мозги.
И вот как раз после одной такой сложной недели я включил фэнтези-сериал Outlander («Чужестранка»).
Блин — я думал, это будет какая-то историческая сказочка про горы и красивые костюмы. И вдруг понимаю, что смотрю серию за серией и напряженно слежу за тем, как люди выживают в абсолютно диких условиях. Сериал не берет тебя каким-то дешевым экшеном — он затягивает именно атмосферой и безысходностью ситуации.
Сюжет стартует в 1945 году. Военная медсестра Клэр (играет Катрина Балф) после фронта едет в отпуск, прикасается к древним кельтским камням и... проваливается в 1743 год. В Шотландию.
Но тут нужно сделать ОДНУ ВАЖНУЮ диванную ремарку. Забудьте о романтике. Шоураннер первых сезонов — Рональд Мур. Если вы любите фантастику, то точно знаете его по культовому «Звездному крейсеру “Галактика”». Этот человек гениально умеет показывать кризисные ситуации и общества на грани надлома.
И именно поэтому на экране мы видим не фэнтези, а жесткий стык двух миров. Женщина с мозгами 20 века оказывается в системе, где правят кланы, нет никаких антибиотиков, а за медицинские знания тебя могут тупо сжечь на костре как ведьму. Она ВООБЩЕ не контролирует обстоятельства — она просто пытается адаптироваться, чтобы не погибнуть.
Очень сильная линия у нее с местным горцем Джейми (Сэм Хьюэн), но главная актерская глыба здесь — Тобайас Мензис. Вот это реально тонко проработанный персонаж. Как вы думаете, кто должен быть главным злодеем в фильме про Шотландию? Вы не ошиблись! Он играет капитана британской армии Джека Рэндалла. Он не карикатурный злодей, орущий на подчиненных. Наоборот — это абсолютно холодный, методичный, спокойный садист. Мензис гениально показывает всю суть имперской машины, которая просто перемалывает людей. От его сцен становится реально неуютно.
И что еще важно — там нет пластмассы. Снимали почти всё на натуре в Шотландии. Поэтому, когда актеры месят грязь и их трясет от ветра — им РЕАЛЬНО холодно. Кстати, сама идея этой франшизы родилась абсолютно случайно: писательница Диана Гэблдон увидела старый выпуск «Доктора Кто» с парнем в килте и просто начала писать.
Если первый сезон — это выживание и анатомия кланов, то второй — это Франция, кабинетные интриги, шпионаж и попытка изменить историю. Герои сами становятся манипуляторами.
Но тут самое главное правило этой рекомендации: СМОТРЕТЬ НУЖНО ТОЛЬКО 1 И 2 СЕЗОНЫ.
Как только закончится второй сезон — просто нажимайте “стоп” и больше не включайте. Дальше сериал теряет Мура, теряет напряжение и скатывается в откровенную “мыльную оперу”. Оставьте себе на память идеальную, законченную историю первых двух сезонов.
А что интересного смотрите на своем диване этими вечерами? Делитесь в комментариях! А то получается игра в одни ворота: я вам тут обзоры пишу, а от вас — тишина. Спасайте мой следующий диванный вечер!
